Для України і в ім’я України творили і

                                                                                                        творять, жили і  живуть всі справжні

                                                                                                         митці-патріоти – від народних поетів

                                                                                                       до загальновизнаних у світі талантів

                  Федір Петрович Погребенник – учений із світовим іменем, доктор філологічних наук, професор,  лауреат премій братів Лепких і Дмитра Загула, лауреат Державної премії України ім. Т.Г.Шевченка, член національної Спілки письменників України, автор багатьох нарисів статей, співробітник зарубіжних наукових товариств у США, Канаді, Лондоні, головний бібліограф Національної парламентської бібліотеки, заслужений діяч науки і техніки.

У селі Рожнові 23 червня 1929 року   народився Федір Петрович Погребенник.

     Батьки його мали початкову освіту. Мати Федора Петровича – Марія Онуфріївна – була з простого селянського роду, гарно співала і мала хист вишивальний. Батько Онуфрій залишив її  і ще одну сестру Оленку зовсім маленькими  і пішов на війну, де й залишився  навічно. Бабуся вийшла заміж вдруге за Михайла Строїча. Згодом у них з’явився син Іван (вуйко Федора Петровича), який мав найбільший вплив на формування світогляду юного Федора.

          Батько Федора Петровича, Петро  Дмитрович,  народився у багатодітній сім’ї. Був столяром, майстром на всі  руки, що й виручало їхню сім’ю у скрутні хвилини. Він добре грав на скрипці й на цимбалах, може, й від нього у спадок передався потяг до  музики й співу Федору Петровичу.

Про дитячі роки він згадував так:

     – Я прийшов на світ у старосвітській хаті під солом’яною стріхою, що стояла на роздоріжжі, яке вело на Кути над Черемошом, і далі в Карпати з одного боку, та на Заболотів і Снятин – Чернівці над Прутом, з другого. Усі ці напрямки я зміряв своїми ногами, об’їздив возами, а згодом, попутними вантажівками… Я пішов до школи в біленькій вишиваній сорочці, з чистим серцем, світлими надіями.

     Ріс Ф.П.Погребенник чемною і допитливою дитиною, чуйною до чужої біди. В сім’ї був найстаршим, тому часто допомагав батькам біля землі.

     Найбільший вплив на молоді роки мав вуйко, спершу гімназист, а згодом учитель Іван Строїч. Він і спонукав юного Федора вчитися, давав читати художні твори з історії України, готував до вступу у Коломийську гімназію. 1941 року Федір Петрович вже вирушив до Коломиї, але батько, почувши що німці зробили облаву на учнів гімназії, змінив своє рішення: побоявся втратити найдорожчого  сина. А у 1942 році не стало вуйка Івана. Його розстріляли під  Чортковом фашисти за участь в ОУН.

     Закінчивши неповну середню школу в Рожнові в 1945 році, Погребенник пішов у Кутську середню школу продовжувати навчання.

    1947-го року група учнів Кутської середньої школи перейшла на навчання до сусіднього Косова. В Кутах і в Косові він зблизився з інтелігентними родинами Дутківських і   Вінтоняків. Та особливо дорога йому стала сім’я Михайла Базника – відомого дослідника і практика шкільної освіти, автора багатьох педагогічних праць, колишнього учасника національно-визвольних змагань 1917-1919 р.р у лавах січових стрільців.  Дружина Федора Петровича – Ярослава Михайлівна – дочка Базника. Вона була не тільки педагогом, а й дослідником: опублікувала монографію “Тарас Шевченко німецькою мовою”. Крім праць на педагогічній ниві, вона досліджує українсько-німецькі літературні зв’язки, допомагала у науковій роботі Федора Петровича.

     Ф. П. Погребенник згадував:

     – Ще за Польщі разом з матір’ю на свято Івана я відвідав це гуцульське місто над Рибницею. Яке багатство кольорів – яворівських, жаб’ївських, космацьких – на гуцульських вишивках, хустках тоді вразило мене. Скільки люду зібрав до Косова на храм- гостину, до Божого храму святий Іван! Згодом Косів відкрився мені як центр гуцульського мистецтва, як культурний осередок. Тут я вже співав у шкільному хорі, яким керував музикант-акордіоніст Ясельський. Тут я вже безпосередньо доторкнувся до підпільних видань, з якими мене познайомив мій приятель із Рожнова – Федір Тарабаса .

     1948 року Федір Петрович вступив до Чернівецького університету, де й почав займатися науковою та літературною працею.

     – То були літа юності, коли я прагнув обійняти світ, а водночас були це були тяжкі часи. З одного боку ми бачили, що до нашого краю приніс більшовицький устрій, колгоспний лад, знали про збройний опір, який чинили новій владі українські патріоти, а з другого – нам вбивали в голови нісенітниці про найпередовішу в світі державу та ідеологію, намагалися виховати з нас не стільки фахівців, скільки борців за “світле майбутнє”. Найменше необережне слово могло потягти за собою репресії. Мої товариші – однокурсники зазнали їх… Навчатись у Чернівецькому університеті – це була велика радість. Саме приміщення – визначна пам’ятка архітектури -одухотворена.  Університет мав чималі культурні традиції, починаючи ще за старих австрійських часів; тут навчалися й працювали І.Франко, Л.Мартович, О.Маковей, В.Сімович, Л.Бачинський.  У Чернівцях, як і на Буковині загалом, можна було зустріти недобитків більшовицької системи, що пройшли кадебістські тюрми й заслання, могли багато чого розповісти. Той, хто не боявся ризикувати, кому довіряли ці люди, міг пройти у них ще один університет. Я мав можливість спілкуватися  з відомим на Буковині педагогом і письменником  Ілларієм Карбулицьким, талановитим актором 20-30 рр. Іваном Дудичем, широко освіченою родиною лікаря Опанаса Шевчукевича. Їм завдячую багато, – згадував Федір Петрович.

       Потяг до літературної й наукової творчості появився ще в студентські роки: він був членом літературного гуртка, писав вірші, нариси, виступав із літературно-критичними статтями, рецензіями. Згодом його прийняли до обласного  літературного об’єднання і навіть рекомендували у члени Спілки письменників.

   Здобувши освіту філолога, він два роки працював відповідальним секретарем університетської газети, а паралельно виступав як літературний критик. Лише після того вступив до аспірантури, де під керівництвом   професора В.Лесина навчався три роки. Темою кандидатської дисертації була творчість Осипа Маковея. Від  кандидатської дисертації і йдуть подальші зацікавлення літературою Західної України.

     В аспірантські роки у атмосфері пожвавленого зацікавлення літературним минулим Буковини появилися три перші друковані праці.

     Як учасник упорядкування антології “Письменники Буковини”, він розпочав пошуки творів, листів, фотографій, письменників, що жили в цьому краї, налагодив листування з багатьма українськими культурними діячами  М. Марфієвичем у Києві, К. Ластівкою у Відні,  редакцією газети “Новий вік” у Румунії.

   Готувався до викладацької діяльності, навіть прочитав невеликий спецкурс на філологічному факультеті про  літературний процес на Буковині. Але призначення на кафедру, де формувався, не отримав,  як і роботи взагалі,

 ( хоч дисертацію завершив вчасно. Її обговорили і схвалили до захисту).

    Очевидно, саме  активність  Федора Петровича у дослідженні нашої літератури і культурної спадщини, зацікавленість поскрибованими постатями, листуванням з закордоном, що виходило за рамки дисертаційних  зацікавлень,  впали в вічі “компетентним” органам. Але формально причиною того, що він не отримав роботи був… Сидір Воробкевич. А саме, стаття про нього,  опублікована 6 травня 1956 року в “Радянській Буковині”. Тоді творчість С.Воробкевича не тільки вже призабули, а й недооцінювали. Він зробив спробу трохи об’єктивніше її висвітлити  й зразу же його “помітили”. Тому й не посів він вакансії  в університеті.

       Федір Петрович влаштувався заступником з питань наукової роботи завдяки директору обласного краєзнавчого музею добродія Новицького. Він працював тут: збирав пісні, легенди краю, їздив у наукові експедиції. Аж раптом його посаду скоротили.  Чи спеціально, чи випадково  – ніхто не знав. Тоді молодий учений  мусив шукати роботи десь  інде, поза Чернівцями. “Допоміг” Осип Маковій. Про те, що він досліджував його творчість, знав Оленка Засенко, відомий на той час літературознавець із Академії наук. Дізнавшись про клопоти Федора Петровича й бажаючи відкрити для молодої людини дорогу в науку, запропонував перейти на роботу молодшим науковим співробітником до Інституту літератури.  1959-го  року  Федір Петрович поїхав до Києва пробувати щастя. Дружина з сином залишилась у Чернівцях. За рік забрав їх і цілий контейнер книжок. “Тут хочу обмовитися, – писав Федір Петрович, – що дуже нелегко було тоді пробиватися до столиці “західникам”. Якось, пам’ятаю, перестерігав мене Петро Козланюк.

       –  Ти знаєш, що сталося з галичанами, які у 20-ті роки опинилися в Києві й  Харкові?

  • Знаю, чому не знаю.
  • І не боїшся ?

       –  Сподіваюся, що ті часи не повернуться.

   Роботу в інститут –  центр літературознавчої науки України – Федору Петровичу запропонували тодішній його директор  академік О.Білецький і завідуючий відділом О.Засенко. Він завжди відчував прихильне доброзичливе до себе ставлення таких відомих і авторитетних літературознавців,  як Є.Кирилюк, С.Шабліовський, М.Сиваченко, М.Пивоваров, О..Бабишкін, Г.Вервес, Н.Крутікова.

     – Гадаю, що можу чесно дивитися людям у вічі, – писав Федір Петрович, – бо прагнув бути об’єктивним у своїй праці, відстоював у науці ідеали правди, робив усе від мене залежне, щоб скарби рідної літератури і культури стали надбаннями українського народу, щоб наблизити їх до інших народів.

      Він пережив в інституті як відлигу 60-х років, так і пізніші приморозки, похмурі часи. Не обминули репресії і його, коли Погребенник відмовився написати статтю проти І.Дзюби. Федір Петрович писав: «Цілий рік ходив з доганою, потерпав, що “вилечу” з інституту. На щастя, обійшлось.»

    Мав він клопоти за виступи на вечорі, присвяченому 90-річчю від дня народження Г.Хоткевича. Були спроби звинуватити його в ідеологічних гріхах на сторінках журналу “Радянське літературознавство”, де він часто друкувався.

     Наукове дослідження літературного процесу в Україні кінця XIX  – поч.XX століття та підготовка до друку видань українських класиків – основні напрямки наукової праці Федора Погребенника. Його видання творів Є.Ярошинської, В.Стефаника, М.Коцюбинського, І.Франка, О.Кобилянської, публікації творів українських письменників-емігрантів (Галини Журби, Наталії Лівицької-Холодної, Івана Липи) давали матеріал для дослідження спадщини цих письменників. Він опублікував про них статті, наукові розвідки.

     Любов до пісні він виніс з-під рідної стріхи. Співав у різних хорах – шкільному, університетському, академічному, в хоровій капелі. У студентські роки записував пісні, збирав старі фольклорні видання, час від часу публікував статті про наші народнопоетичні скарби і навіть мав неприємності: хтось доніс, що він співає не те, що дозволено, однак цього не могли довести.

      Пізніше зосередився на дослідженні пісень історичних, патріотичних, стрілецьких “Гадаю: дуже цікаво та й важливо,як співати, так і знати історію наших пісень, пропагувати їхнє багатство, ” – писав літературознавець.

      У  видавництві “Обереги”  вийшла стотисячним тиражем його науково-популярна брошура про національний гімн “Ще не вмерла Україна”.  Пізніше у бібліотеці  журналу “Пам’ятки України” з’явилася книжечка “Українські пісні-гімни”. У видавництві “Музична Україна” завершена робота над книжкою фольклористично-документально-пошукових нарисів “Ой у лузі червона калина”. До неї увійшли нариси дослідження  про історію виконання та побутування найпопулярніших пісень, історичних, національно-патріотичних, стрілецьких, ліричних. Значна частина з них – карпатського походження. Цікавий факт: у день референдуму 1 грудня 1991 року брошура про гімн “Ще не вмерла Україна”  в Києві продавалася на виборчих дільницях.

       Побачила світ книжка художньо-документальних нарисів про Стефаника. Надрукував низку прозових творів про І.Франка, Лесю Українку. Федір Петрович розкрився як майстер художньо-біографічного жанру.

         Особливу увагу варто звернути на книжечку “З Україною в серці”. Тут зібрані нариси –дослідження про творчість письменників – прикарпатців у діаспорі. Мирослав Ірчан, Володимир Павлукевич, Микола Матіїв-Мельник, Михайло Ломацький, Олесь Бабій, Святослав Гординський, Богдан Кравців, Богдан Бойчук, Марія Струтинська, Іван Боднарчук, Юрій Стефаник, Марія Кейван, Михайло Бажанський,  Святомир Фостун та багато інших.

    Колекціонування пам’яток нашої культури (рідкісних періодичних видань і книг, автографів письменників, старих світлин, платівок) –  частка його збирацької  діяльності. На основі його колекції не раз влаштовувалися  публічні виставки в Івано-Франківську, Львові, Києві, Луцьку. Крім того, багато цінних експонатів він передавав у бібліотеки  і музеї Л.Мартовича, ЛесіУкраїнки, Нечуя-Левицького. За життя відкрив фонд в архіві-музеї біля святої Софії.

        Уперше серед краян у Канаді Федір Петрович побував разом із Зіновією Франко у 1986 році, коли вже почалися нові віяння і коли на Франківські читання вимагалося послати людину, що має певні здобутки у цій галузі. Допомогла йому, очевидно, і Державна премія ім. Шевченка, яку отримав разом із іншими упорядниками п’ятдесятитомника творів Франка, а у 1996 році у видавництві Київ упорядкував нову збірку творів І.Франка “Встане славна, мати- Україна” (з віршів І.Франка, що не включені до 50-томного зібрання його творів”. У 1996 році побачила світ збірка пісень братів Лепких “Чуєш, брате мій”.

         Автор художніх документальних новел про О.Кобилянську, В.Стефаника, І.Франка. Організатор лекторію “Визначні жінки України” при Будинку вчителя в Києві телепрередач для школи, телесеріалу “Роде наш красний”, музичної рубрики О.Білаш “Шануймося, друзі”. Учасник багатьох республіканських та міжнародних конференцій, один із активних авторів журналу “Слово і час”, “Дивослово”, член українського історичного товариства та Гуцульського дослідного інституту у США, автор кількох статей, оприлюднених в “УРЕ”, “УРЕС”, в “Шевченківському словнику”, в “КЛЭ”,  “Австрійському бібліографічному словнику”, найновішому Літературознавчому  словнику-довіднику.

         Живучи і працюючи в Києві, він намагався охопити своєю творчістю всю Україну. З Галичиною зв’язків не поривав; протягом років підтримував їх з Львівським журналом “Дзвін”, газетами “Франкова криниця” у Трускавці, “Гуцульським краєм” у Косові, з часописом “Агро” у Коломиї. Підготував брошуру про життя і діяльність видатного діяча Західної України Левка Бачинського. Не забув і про рідний Рожнів. Готував Федір Петрович книжку нарисів про його історію, культурне минуле. Не завжди у літературі можна було сказати те, чого прагнула душа і серце, тому Федір Петрович мав такі псевдоніми: Федорів, Р.Рожнівський, Ф.Зозуля, Петришин.

        Дослідження кардинальних проблем історії української літератури другої пол.  XIX – поч.. XX століття, літературної критики, міжлітературних взаємин, фольклору, розробка текстологічних принципів, видання творів українських письменників-класиків, багатотомних публікацій творів О.Кобилянської, М.Коцюбинського, Лесі Українки, В.Стефаника, багаторічна праця над п’ятдесятитомником І.Франка, вивчення творчості письменників української діаспори, пісенної творчості нашого народу, участь в енциклопедичних виданнях – це головні надбання плідної наукової діяльності, що принесли Ф.П.Погребеннику визнання і пошану широких кіл громадськості в Україні й поза її межами.

       Про себе він казав: “Оглядаючись на пройдений шлях, критично оцінюючи зроблене, радію, що маю змогу передавати досвід і знання молодшим, бути причетним до виконання великих і благородних завдань, які стоять перед інститутом, перед культурою і наукою незалежної України.

       Моя програма ще не закінчена.

       Я не пролог, але й не епілог.

       Бажаю й далі працювати для тієї України, яку вимріяв.

       Доки?

       До останнього подиху!”

     10 січня 2000 року Федір Петрович Погребенник відійшов від нас у інший світ.  Він   похований на Байковому кладовищі у Києві13 січня.

Наша организация предлагает 200korobkov на выбор по низким ценам.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *