Сьогодні в Рожнівському ліцеї відбувся захід «Огонь запеклих не пече». Він був присвяченим тим, хто став нашою бронею. Нашому земляку Ігорю Погребеннику (позивний «Нацик»), якому 15 лютого мало б виповнитися лише 32… Він загинув 26 лютого 2025 року під Гуляйполем разом із побратимами з розвідувального взводу “Mahno Group”: Андрієм Лащем, Володимиром Фіголем, Андрієм Ковалем, Валентином Ємбриком, Владиславом Олексійовецем. Також ми схилили голови перед пам’яттю наших рожнівчан: Петра Данилюка, Руслана Прокіпчука, Дмитра Кияненка, Сергія Смадича, Назара Ватаманюка, Віктора Жежерова, Сергія Марчука, Володимира Єленюка, Романа Данищука, Євгена Рубаняка, Олега Горбунова… було багато сліз, але ще більше — світла. Захід став не просто вечором пам’яті, а сповіддю кожного з нас.
Найсильніше вразило те, наскільки тонкою є межа між героїзмом і звичайною людською крихкістю. Ми звикли бачити воїнів «сталевими», але сьогодні перед нами постали люди, які понад усе мріяли про запах домашніх млинців і тепло дитячої долоні. Діалог у бліндажі, слова маленької Жені до тата-зірочки, материнське «мій журавлику» — це не просто сценарій, це відлуння того, що зараз відбувається в тисячах українських осель. Коли зі сцени звучали імена Ігоря Погребенника та його побратимів з «Mahno Group», це не був просто перелік. Це було відчуття присутності. Здавалося, вони тут, у кожному слові пісні Валентина Ємбрика, у кожній хвилині мовчання, яка була гучнішою за будь-які крики. Попри розмови про смерть, про авіабомби під Гуляйполем і закривавлене «після», зі сцени йшло неймовірне тепло. Це була магія солідарності. Ми плакали не від безсилля, а від того, наскільки великою може бути людська любов. ГЕРОЇ не вмирають. Вони просто йдуть на вище небо, щоб звідти допомагати нам будувати ту країну, за яку вони не побоялися померти.
Відеоспомин про Ігоря Погребенника (повна версія)